Майбутнє української освіти: теорія та практика

Зараз, мабуть, тільки ледачий не говорить про реформу освіти в Україні та про прийняття нового закону (що має відбутися вже сьогодні). У стрічках новин всіх освітянських груп так і майорять заголовки на кшталт "Що зміниться в українській школі після прийняття нового закону", "Чи зросте зарплата вчителів" і т.д. Після років спостережень за нашими реформами, я не поспішаю впадати у надмірний захват. Погоджусь з тим, що на папері виглядає красиво. Але порадіти зможу навіть не тоді, коли буде прийнято цей закон, а коли побачу його в дії, і це не надто відрізнятиметься від ідеальної картинки, яка склалась в головах у більшості людей завдяки майстерній подачі Міністерства освіти.

Вперше я натрапила на проект освітньої реформи взимку, коли гортала сайт МОН. У той час я навчалась в Швеції та майже не читала українських новин. Тож сама концепція Нової української школи (НУШ) виявилась для мене несподіванкою: спочатку приємною ("Нарешті у нас здійснюють конкретні кроки для того, щоб наблизити школу до життя"), потім, трохи поміркувавши, я вирішила не робити передчасних висновків, а подивитися на те, як це втілиться в реальності. Одразу пригадались перші на моїй пам'яті освітні реформи: я вчуся в 6-му класі (щойно перейшла в спеціалізовану школу), і тут вводять 12-бальну систему оцінювання та ще й подейкують, що навчатися будемо 12 років. При чому, одразу стало зрозуміло, що план тих, хто задумував це нововведення як засіб позбутися 5-бальної системи, провалився: адже так чи інакше учні переводили нові бали в попередні оцінки, просто включаючи в них "+" або "-" (наприклад, 10 - це 5 з мінусом, 11 - це 5, 12 - це 5 з плюсом...). Те, що у 12-бальній системі закладено зовсім інший принцип, стало зрозуміло згодом, і то, тільки тим, хто спеціально цим цікавився (так, в нашій школі навіть було вивішено таблицю з описом того, який бал відповідає якому рівню знань). 

Втім, справжнє розділення на "початковий", "середній", "достатній" та "творчий" рівні було очевидно далеко не на всіх предметах, і це залежало суцільно від вчителя. Про яку єдність в застосуванні нової системи можна казати тоді, коли одна вчителька взагалі відмовляється ставити 12 (і потім, коли все ж таки ставила, то справді за супер-творчий підхід, як то розігрування власних сценок з іноземної мови), а інша ставить +1 бал всім, хто приходить на заняття в формі (питається, яким чином шкільна форма стосується рівня знань)? А більшість типових шкільних завдань об'єктивно взагалі не можуть бути оцінені на 10, 11, 12, оскільки вони не творчі (диктант, побудова речень за зразком, розв'язування простих прикладів). Але ж несправедливо  і знижувати оцінку дитині, яка правильно все виконала (тим паче, дитина не дуже задумується над тим, де там "достатній", а де "творчий" рівні). Потім, зі зміною міністрів освіти, змінюється і впровадження реформи: от я, чесно, ще з часу навчання в шостому класі хочу побачити випуск 12-х класів (бо ж мені тоді обіцяли, і я повірила), але щось досі випускають максимум 11-ті. Що знову вимагає задуматися над тим, наскільки написане на папері втілюється в дійсність.

Такі спогади примушують мене сприймати будь-які нововведення в освіті (навіть найкращі) доволі скептично. Враховуючи те, що між задекларованою письмово реформою та її реальною дією стоїть безліч ланок, результат реформи залежить виключно від дій людей, через яких ця реформа втілюється. Доки учень відчує її на собі, концепція НУШ має пройти крізь РУО, директорів та завучів шкіл, а зрештою, через конкретних вчителів, що працюють з дітьми. Так, є задум "перевчити вчителів", але давайте по щирості: людину кардинально змінити неможливо, доки вона сама не захоче змінюватись. Для прикладу, візьмемо один з ключових принципів НУШ – педагогіку партнерства. На папері - просто ідилія: "В основі педагогіки партнерства – спілкування, взаємодія та співпраця між учителем, учнем і батьками. Учні, батьки та вчителі, об’єднані спільними цілями та прагненнями, є добровільними та зацікавленими однодумцями, рівноправними учасниками освітнього процесу, відповідальними за результат." В реальності поки маємо переважно табори протистояння "вчителі - батьки", "вчителі - діти". Чи зможе вчитель, що звик кричати на дітей, "за помахом чарівної палички" стати дітям найкращим другом? Чи зможуть батьки, що через колишні вчинки цього вчителя, припинили йому довіряти, раптом об'єднатись з ним "спільними цілями та прагненнями", стати "однодумцями" тощо? Слава Богу, в школі є люди, що не втратили поваги до себе та дітей і, відповідно, розуміють, що, коли щаслива дитина, то і батьки щасливі (тоді і з батьками співпраця нормальна, і вона вже є: завдяки таким людям, вона існує незалежно від реформи...). 

Або інше: принцип розвитку "компетентностей". Гарний принцип, бо передбачає одразу набуття учнями навичок та вмінь + здатність застосовувати це все в реальному житті. І, перш ніж про це поговорити, розповім байку з життя студентів-філологів. Коли ми вчимо іноземну мову, ми також прагнемо саме розвитку "мовленнєвої компетенції". Грубо кажучи, це означає, що ти не просто знатимеш граматичне правило та зможеш виконати вправу, де воно застосовується, а зможеш, власне, говорити іноземною мовою тоді, коли це потрібно, і правило вже стане не самоціллю, а засобом правильного мовлення. І от, дають тобі постійно нібито такі чудові завдання, повністю пов'язані з реальним життям (так, творчого рівня, на зразок реальних ситуацій мовлення...). І все було б добре, але на цьому місці раптом відчувається, що хоч завдання і творчі, але чомусь ти використовуєш в них все ті ж самі слова, що знав ще три місяці тому... або постійно робиш колишні граматичні помилки... What's up, doc? 

А справа от у чому: перш ніж людина зможе об'єднати свої навички у вміння, а потім застосувати їх в реальних ситуаціях, вона має довести цю навичку до автоматизму. На жаль, це нудна справа (хороша новина: вчитель може замаскувати відпрацювання навички у безліч веселих завдань або вміти підбадьорювати учнів, викликаючи в них бажання долати навіть складні нудні завдання). Яким чином це стосується НУШ і компетентностей? Найпрямішим: якщо у вислів "розвантаження навчальних програм" закладено розвантаження цих програм від моментів, пов'язаних з автоматизацією навичок, то далеко ми не припливемо. До того ж, серед дітей завжди будуть такі, які через свою цікавість до предмету захочуть вивчити його до найменших дрібниць (і захочуть набагато раніше, аніж настане для них третій рівень "профільної освіти").

Так чи інакше, прийняття нового закону буде лише першим кроком, з якого почнеться довга подорож.  Між іншим, просто так, для довідки: у нас вже є Державна національна програма "Освіта" ("Україна ХХІ століття") (ще 1993 року), а також державні стандарти освіти - повірте, в них теж все сформульовано красиво, і так - саме на них базується та система освіти, яку ми маємо зараз. Тоді аж дивно, чому ми невдоволені... Сподіваюсь,  що через 10 років концепція НУШ не перетвориться на рядовий всіма забутий законодавчий документ, а справді набуде статусу такого, з якого почалися реальні зміни на краще. Відчуття таке, ніби відпускаєш корабель в плавання та спостерігаєш за його курсом... Ну що ж, з Богом!

Сподобалась ця стаття? Підпишіться на нашу сторінку, щоб читати нові!