Олена Теліга: полум'яне сяйво ХХ століття

21 липня 2026 року виповнилося 120 років з дня народження видатної української поетки та громадської діячки Олени Теліги. Її літературна спадщина складає всього 38 віршів і публіцистичні нариси та статті, та завдяки їм постать поетеси надійно увійшла в канон української літератури. 

У різних спогадах сучасники наводять різні дати й місця народження Олени. Так, Олег Жданович у нарисі «На зов Києва» стверджує, що поетка народилася 1907 року, за її спогадами, у Петербурзі. Проте в примітках зазначено, що місцями її народження могли стати селище Ільїнське під Москвою або місто Єсентуки. Сама Олена жартома відзначала: «Виглядає, що батьки забули – коли і де я народилася».

Батько Іван Шовгенів був талановитим інженером, спеціалістом в питаннях гідротехніки, пізніше – професором Київської Політехніки, міністром УНР та ректором Подєбрадської Академії. Походив з околиць Слов'янська. Мати Юліянія (Уляна) Степанівна Нальянч-Качковська, вчителька, походила з Поділля, з давньої української священицької родини, що мала білоруське коріння.

Олена була надзвичайно рухливою, активною й амбітною дитиною. Змалечку захоплювалась читанням, що схвалювали її батьки й брати. Але, як зазначає Олег Жданович, «хоч її батьки й розмовляли між собою переважно по-українському, вона не була вихована, як українська дитина». У дитинстві вона не говорила українською мовою і не знала нічого про свою українськість.

1917 рік застав Олену й родину в Києві, де інженер Шовгенів був професором Київської Політехніки, а Олена вчилася у гімназії Дучинської. Після вступу Муравйова в Київ батька Олени евакуювали разом з урядом УНР, де він обіймав посаду міністра. Після еміграції батька й старшого брата, мати Олени з двома дітьми опинилися в злиднях. Ходили міняти речі на базар. Замість гімназії Олена відвідувала тепер трудову школу. Тверда боротьба за існування була домінантою сучасності. 

У віршах віддзеркалюється мить дорослішання поетки:

Немов рослина в соняшнім вікні.

Яка нежданно вигнулась стрільчасто – 

Я відчувала стрункість власних ніг

І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.

Незнана радість і незнаний сум,

Не розплиснувшись, – колихнули повінь.

Не буря ще – її далекий шум,

Ще не любов – передчуття любови.

Там за лісами неспокійно спить

В боях ранений, мій трагічний Київ,

Та біля мене не лише блакить –

Сліпуче сяйво розхиляє вії. 

Здавалось все: і ліс, і я сама,

І це багаття в заграву злилося. 

Ти мала димний і сосновий смак,

Моя п’ятнадцята прекрасна осінь! 

Пізніше мати з дітьми теж вирушає в еміграцію. Під час подорожі до Тарнова юна Олена пізнає українське село, радощі й болі рідної землі. Так поступово пробивається в ній українськість. Олег Жданович таким чином описав образ України в уяві цілого покоління: «Україна, це – її історія, мистецтво, її духовість – нами відчута й пережита та наша воля й уміння формувати й розвивати їх у майбутньому. Україна, це вогнений міт – за який боремось. Це велика животворча ідея, великий змаг за краще, нове, величне майбутнє не лише нашого народу й краю, але цілого вільного від несправедливості світу». 

1924 року Шовгенови переїхали до Подєбрад у Чехословаччині, де батько Олени став обіймати посаду ректора Української Академії. Олена вступає на матуральні курси і за рік складає матуральний іспит. 

Восени 1925 року вона вступає на історично-філологічне відділення Українського Педагогічного Інституту ім. Драгоманова у Празі. Саме там зустрічає Михайла Телігу – бандуриста та колишнього старшину армії УНР, з яким візьме шлюб у 1927 році. 

Перебування Олени в Празі було відзначено захопленням націоналістичними ідеями Дмитра Донцова. Поява «Літературно-наукового вісника» під його редакцією у 1922 році була революцією в українському духовному житті. Саме там Олена регулярно публікувала свої вірші.

Олег Жданович стверджує: «Олену Телігу, як свого часу Лесю Українку, почав манити не образ тріюмфуючого переможця, а завзято поваленого на землю, що лежачи на землі з мечем на горлі, кидає переможцеві своє горде: «Убий – не здамся». Знайшовши себе в націоналістичному світогляді й світовідчуванні, Олена розчиняє наростіж вікна своєї душі. Її душа ніколи не шукала спокою:

Усе, лише не це! Не ці спокійні дні,

Де всі слова – у барвах однакових.

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання в запорошених оковах.

Її день «жовто-червоний і дзвінкий, мов веселий рій». Життя «іскристе і багате». Сміх рветься «джерелом на волю», а «гостра радість – стрілою в гору». Втім, у своїх переживаннях вона знає і темний бік:

Ніч була розбурхана і тьмяна.

Вітер грав і гнав напнуті струни.

Я пила самітно аж до рана

Темну розпач – найгіркіший трунок!

Ця душа радо кидалася в дії і переживання:

Моя душа по ревнім трунку

Не хоче слухати порад,

І знову радісно і струнко –

Біжить під вітер і під град.

Вона любить повноту життя, дає «без міри ніжність», але зазначає «та там, де треба – я тверда й сувора». Особливо суворою вона є для ворогів свого краю:

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог. 

Після смерті матері у 1929 році Олена з чоловіком переїжджають до Варшави. Там вона, попри усі складнощі, змальовує принади спільного життя:

Та ось вже ніч. І на руці – твій дотик.

Ясніє зір, відпочиває слух. –

І так безжурно скинуті турботи,

Як з голови мій чорний капелюх… 

І покій наш – це передпокій неба,

І у казки я вірю знов і знов,

Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь

Перепливає просто у вікно… 

 Вона стверджує, що здатна простим поцілунком заспокоїти вир душі свого чоловіка:

А я поцілунком теплим,

М’яким, мов дитячий сміх

Згашу полум’яне пекло

В очах і думках твоїх.

Втім, у цих віршах панує передчуття революційної веремії і небезпеки:

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому, –

Може завтра вже нас відкличе

Канонада грізного грому.

Почалися переслідування у середовищі «Літературно-наукового вістника». Олег Жданович пише, що Олена Теліга «діставала пропозиції, що обіцяли їй все, а не вимагали нічого крім… відступити від середовища, в якому діяла». Тоді у певних колах Варшави було оголошено проти неї бойкот. Дехто перестав вітатися. Зі спогадів Олега Ждановича: «Почалися наклепи, брехні, насміхи й образи». 

Олена віднаходить радість у єднанні з однодумцями:

Не загинеш! За муром день

Ллється з неба вином гарячим

І життя не стоїть, а йде

З гострим сміхом і гострим плачем…

У 1939 році Польща враз опиняється у вирі Другої світової війни. Під час бомбардувань Варшави у вересні 1939 року Олена виявляє неабиякий спокій, гідність і мужність. Олег Жданович описує це так: «І сила її спокою була така велика, слова потіхи й підбадьорення такі цілющі, що оточення, яке з початку ставилось вороже до усміхненої українки – почало її благословити, звучи добрим духом дому».

У грудні 1939 року відбулася доленосна зустріч з Олегом Ольжичем у Кракові. Олена Теліга стала членом ОУН і приступила до праці в Культурній Референтурі. Перебрала на себе провідництво мистецького товариства «Зарево». Але «німецький чобіт допускав лише початкові школи й все те, що могло зробити з його підвладних добрих робочих коней чи волів. Тому діяльність «Зарева» зупинилась на мертвій точці».

У 1940 році відбувається розкол ОУН. Олег Жданович стверджує: «При її беззастережній віданності ОУН це був найважчий удар в її житті». У 1941 році Олена Теліга нелегально переходить польський кордон і опиняється у Львові. За тими ж спогадами Олега Ждановича: «Її тезою було: український націоналізм це виплив духовості українського народу. Ідеї націоналізму – це ідеї українського народу. Комусь може бути чуже наше формування, але коли мета спільна, то не важний є підхід. Важне, щоби ми були собою і в спільних змаганнях зіллємось з українським материком».

На території України в той час уже було небезпечно. 30 серпня 1941 року в Житомирі загинули два члени Проводу ОУН – Омелян Грибівський і Микола Сціборський. Після буремних подій Олена тим паче отримує підтвердження правильності свого руху до Києва: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія це не видумана комбінація. Це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити. Коли сидітиму в безпечному запіллі, це буде зрада мене самої». Після вбивства Омеляна Грибівського та Миколи Сціборського вона стверджувала: «Коли я тепер відтягатиму виїзд, то справді хтось може подумати, що лякають мене небезпеки. Крім того: згинули наші провідники й товариші – треба в десятеро стільки сил, щоб їх замінити й продовжувати роботу».

У 1934 році поетка писала у поезії «Поворот на рідні землі»:

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги…

І справді, повернулася до Києва в осінній прозорий день 22 жовтня 1941 року. Столиця була тужлива і непривітна. 

І часто серце запалає болем

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим полем

Зависне інша, незнайома пісня.

Це була нова дійсність, зумовлена двадцятилітньою радянською окупацією та нещодавнім приходом німців. У віршах Олени бринить заклик до дії, бажання «злитись знову зі своїм народом»:

Заметемо вогнем любови межі,

Перейдемо у брід глибокі води!

Щоб взяти повно все, що нам належить

І злитись знову зі своїм народом.

Завданням Культурної референтури ОУН у Києві була маніфестація ідей українського націоналізму та ствердження самостійно розвитку, відмовляючись від більшовицької та німецької програм. Олег Жданович описував цей час таким чином: «Українська столиця оживала власними силами. Ані німці, ані москалі не допомагали. Навпаки: саботували, гальмували, грабували, намагались скомпромітувати активні елементи перед загалом. Коли це не вдалось – почали нищити».

Олена Теліга була вибрана головою Спілки письменників. Вона організувала харчівню при спілці для допомоги потребуючим (багато письменників на той час голодували). Також редагує літературний тижневик «Літаври». Олег Жданович пише: «Її редакція стає рівночасно творчим і виховуючим літературно-мистецьким середовищем». Багато «письменників» приносили у «Літаври» твори з вираженими пропагандистсько-нацистськими гаслами. Це були повні бездарності. Звісно, відхиляючи такі твори, Олена Теліга постійно наражалась на небезпеку доносів у Гестапо. З часом коло Олени Теліги, «Літаврів» і Спілки письменників «зібралась вже група письменників з іменем і молоді, що будучи справді українцями відчували глибоко те, що голосила поетка». Відбувся поділ на два різні табори.

За спогадами Олега Ждановича: «Все, що українське гуртується тут, в цьому маленькому царстві Олени Теліги. Це царство, як і цілий Київ можна б скорше назвати пеклом – без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом».

У лютому 1942 року стало відомо про засідку, яку готує Гестапо на засіданні Спілки письменників. Олену вмовляли не йти, але вона не могла підвести і зрадити людей, які на неї чекали. Разом з нею під час цієї зустрічі був також арештований її чоловік Михайло. Їх обох розстріляли у Бабиному яру, орієнтовно 21 лютого 1942 року.

У житті Олена часто казала: «Як не цікаво вмирати на старість від хвороби печінки». Її смерть стала останнім акордом гарячого життя:

І в павутинні перехрестних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

В одній з камер-келій Гестапо знайдено напис: «Тут сиділа й звідти йде на розстріл Олена Теліга». І вирізьблений Тризуб зверху. Кажуть, один з катів по розстрілі зізнався: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Пам’ятаємо і її слова про біль і перемогу:

Придушу свій невпинний спогад.

Буду радість давати й сміх.

Тільки тим дана перемога,

Хто й у болі сміятись зміг!

Бажаєте вчасно дізнаватися про наші нові пубікації? Підпишіться на сторінку TanDeM на Facebook та на наш канал у Телеграмі.